Кімнатна тиша недільного теплого вечора. Дитячий гомін. Рівчаки сліз котилися по губам. Вітер
гойдав штори, люстру, світанкове волосся. На руки взяла дитя, погойдала:
"Люлі, люлі, люлі, я тебе притулю, притулю до серденька дитино
маленька, візьму на руки й погойдаю, не знаю від чого біль я маю, не
знаю, як
буду жити, коли татко захотів більш ня юж нелюбити...", -
заплакана усміхнулася маляті. Визирнула через шибку. За мить спокійно
тримала за вікном дитя на руках. Дивилася в маленькі оченята наповнені
позіханням, на махенькі ручки, які інколи пригортають й тримають великий
палець так міцно, що ти ніжно відчуваєш – воно любить тебе. Щиро
посміхнулася і просто зі словом «Прости янголе мій!» відпустила в безодню. Звук
порожнечі прийшов за мить.
На ранок її розбудили крики... Люди втрачали мову, свідомість, їхні серця розривалися на куски… Місто
вже не могло заснути, люди вже не могли не ковтати сліз... янголи не
завжди вміють літати... Божевільні не завжди вміють жити...
24 серпня 2012
Немає коментарів:
Дописати коментар